Допомога в Україні під час війни: волонтери у Львові

"Волонтерство — це вже на все життя" - Благодійний фонд "Там, де живе надія" 

Єлизавета: Усім привіт. Сьогодні в рамках нашого спецпроекту "Гуманітарна країна" ми поговоримо із громадським діячем, волонтером, головою благодійного фонду "Там, де живе надія" Сергієм Канюкою.

Допомога ГО "Принцип свідомості" - фото: ГО "Принцип свідомості"

Сергій Канюка: Добрий день. Слава Україні! Усім вітання зі Львова. 

Єлизавета: Героям слава! Дякую, Сергію, що долучилися до нас. Розкажіть про благодійний фонд. Як давно його засновано та чия була ідея?

Сергій Канюка: Благодійний фонд засновано ще у 2018 році. Головним напрямком його діяльності було надання допомоги соціально незахищеним верствам населення. Весь цей період тривав проект "Допоможи ближньному, нагодуй голодного", де щоп'ятниці ми годували людей похилого віку, безхатченків, малозабезпечених. Також ми відвідували будинки для літніх людей, сиротинці, допомагали багатодітним мамам. 

Ідея виникла у моїх друзів. Раніше головою фонду був Володимир Брездун, який, на жаль, уже покійний. Ми прийняли рішення протоколом, щоб я став головою. 

Під час війни ми перепрофілювали свою роботу, зрозуміли, що можемо бути корисними в тилу, і взяли на себе відповідальність допомогати Збройним силам, добровольчим батальонам і людям, які приїхали з інших міст до Львову. 

Щодня у режимі нон-стоп наша команда відправляє гуманітарну допомогу у різні міста України. Я особисто їжджу у ці міста, щоб зрозуміти, яка там ситуація, контактую з організаціями, людьми, які там працюють, допомагають. 

Єлизавета: Скільки осіб налічує ваша команда і чи приєднуються небайдужі під час війни ?

Сергій Канюка: Так, звісно. Взагалі нас було десь людей 20-30, які знаходили час, можливість брати участь у тих чи інших проектах. Але під час війни дуже багато людей, знайомих звернулися, щоб їх десь залучили. Роботи немає, а вони хочуть бути корисними, а до війська, наприклад, не беруть. Хтось вигружає, хтось готує, пакує, шукає, розвозить... У кожного свій напрямок. І сьогодні ця команда складає близько 60 людей. На сьогодні вже набагато легче, оскільки вже є структура, розуміння. 

До нас багато організацій звертається з інших міст. Відбувається це наступим чином: нам надсилають лист-прохання. Ми дивимося, що за списком у нас є, у нас є спонсори, колеги за кордоном... І тоді ми цілеспрямовано перенаправляємо допомогу тим організаціям, які направляють її далі за потребами. 

До речі, зараз у Львові дуже багато людей, які живуть і у школах, і садочках, і у інших місцях. Ми забезпечуємо їх одягом, продуктами, памперсами, дитячим харчуванням.  

Єлизавета: Як ви ресурси розподіляєте? Які зараз категорії громадян для вас у пріоритеті або регіони? 

Сергій Канюка: В пріоритеті — військові, діти та люди, які приїхали з інших міст. Все відбувається по факту. Наприклад, звільнили Бучу, Гостомель. Ми розуміємо, що там зараз гуманітарна криза. Ми пакуємо 7 бусів з допомогою, виїдждаємо особисто і розвозимо тим, хто цього потребує. Зараз, коли у нас є комунікація з військовими, вони звертаються і говорять : "там є потреба для мирного населення, там — у військових". 

І тут локально у нас є штаб. За минулий тиждень до нас звернулося 400 людей, яким ми частково змогли допомогти. 

Звісно, потреб виникає щоразу більше, бо у людей, які приїхали сюди, закінчуються ресурси, роботи для всіх не вистачає. І людям зараз дуже важко. Крім того, що багато хто з них втратив своїх рідних, домівки... Ми стараємося на позитиві до них, обійняти їх, сказати, що ми завжди готові їм допомагати. Ми розуміємо, наскільки наша допомога і підтримка є важливою. 

Єлизавета: Ви вже сказали про потреби. А на що зараз найбільший запит у цивільних?

Сергій Канюка: Якщо говорити про цивільних, то це продукти довготривалого зберігання, засоби гігієни. В основному продукти. Одяг також просять, хоч за ним і звертаються мало, дитяче харчування. 

Єлизавета: Звідки зазвичай ви берете вантаж? Це закордонні організації чи співпрацюєте з українськими представниками бізнесу, торговими мережами?

Сергій Канюка: Так, у нас є співпраця, але вона одноразова... Там хтось звернувся, там хтось нас знає, чи у волонтерів ми знайшли ресурси. Плюс нас тут у Львові локально знають, нам довіряють, бо ми досить довго займаємося волонтерскою діяльністю. Також є колеги у Польщі, які там активно провадять волонтерську роботу. Вони там уже все віддали, що було. Але продовжуємо шукати ресурси.  Прості люди приносять багато — хтось закрутки, хтось щось купить. 

Ми зверталися до наших польських партнерів, відправляли наші буси до Польщі і привозили звідти допомогу. 

До нас щодня заїжджає 3-4 буси із різних організацій. Наші волонтери пакують автівки, їдуть самі, щоб розвести цю помогу в різні міста. 

Єлизавета: Чиїм коштом відбуваються закупівлі? Ви маєте постійних спонсорів чи це пожертви від громадян? 

Сергій Канюка: В нас немає постійних спонсорів. В основному витрати йдуть на закупівлю продуктів, паливо. Ми пишемо пост у Фейсбуці, що ми збираємо гроші. Зібрали, наприклад, 100 тисяч, і розподіляємо ці гроші. Перша необхідність — придбати паливо. 

Є люди, які за кордоном виявляють ініціативу, щось купують. Хтось передає кошти. Чіткої співпраці у фінансовому плані немає. Зараз досвіду з грантами теж немає. 

У нас є спіпраця з міською радою. Минулого року ми написали заявку на грант на годування тих, хто потребує. Нам його схвалили. Але почалася війна і всі ресурси й кошти, які були в бюджеті, спрямували на забезпечення нашого війська. 

Єлизавета: Що для вас зараз найскладніше? З якими напрямками виникають проблеми? 

Сергій Канюка: Військова амуніція — болюче питання. Дуже багато і добровольців звертаються, і хлопців, які на передовій. Бронежилети, каски, берці, форми, аптечки... Це те, за чим звертаються, а ми не завжди можемо забезпечити. Це досить нагальні проблеми. 

Ще болюче — це розуміння, що ресурси у закордонних партнерів, які передають нам допомогу, вже майже вичерпані. І розуміння того, що тут у людей немає можливості допомагати, теж болить. 

Єлизавета: Чи можна до вас звернутися через соціальні мережі? Або взагалі, як це можна зробити? 

Сергій Канюка: Процедура надання допомоги відбувається наступним чином (ми говоримо про людей, які приїхали з інших міст). Ці люди йдуть до адміністрації того району, де вони проживають. Вони отримують довідку, що вони переселенці, їм говорять, що вони можуть звернутися за допомогою до нас. Ми переконуємося, що вони перебувають на обліку, і допомагаємо необхідним. Доки у нас є можливість допомагати, ми відкриті до всіх. 

Єлизавета: Чи стикалися ви з такими випадками, коли гуманітарна допомога йде людям, які не дуже потребують її? Зловживають допомогою? 

Сергій Канюка: Ми називаємо таких "соціальними паразитами". Такі люди мають щось, але їм завжди мало. Вони розуміють, що там дають. Так, стикалися. І знаємо дуже багато історій від інших організацій. 

Ще мені знайома з Італії розповіла, що знайшла волонтерів, відправила на госпіталь купу медикаментів, але вони зникли. Тепер вже виходять на нас і просять передавати. Тому випадки є — і шахрайства, і зловживання. Але я завжди говорю, що ми не можемо знати, яка у людей склалася ситуація. Тут потрібно розібратися. 

Іноді ми бачимо, що людина прийшла в гарному одязі, з золотими прикрасами, і просить допомогу. Але ми не можемо знати, що у неї сталося, може, вона втратила житло, рідних?!

Якщо говорити про "соціальних паразитів", то вони відрізняються манерою спілкування. "- Добрий день. Це благодійний фонд? Можете нам допомогти? — Можемо, як? — А що у вас є ? А що ви можете дати? Нам потрібно все". 

Ті, кому потрібна допомога, вони здебільшого скромні. А тим, кому потрібно все, то я вже розумію... Але деталі дуже важливі. Краще сісти з людиною, поговорити, дізнатися її життєву історію. 

Єлизавета: Зараз такий масшабний рух розгорнувся в країні, люди допомагають завжди, працюють. Хочеться почути від вас декілька порад для волонтерів, благодійників.

Сергій Канюка: Я скажу честно, я вигорів уже декілька раз. І схуднув, і посивів. Ми не розуміємо, що буде далі. Купа дзвінків, різних ситуацій... Психологічно важко. 

Але раджу збиратися командою, зменшувати обсяг роботи і обирати конкретні напрямки. А не бути всюди і одразу. Треба брати відпочинок. 

Ось мені команда, наприклад, каже: "завтра ти залишаєшся вдома, не виходиш до штабу". А я кажу "а що я буду тоді робити?", відповідь — "піднімеш ноги і будеш лежати". 

Всі ми живі люди, у кожного свої емоції і переживання. Але головне — дружня атмосфера, взаєморозуміння. Волонтерство — це вже на все життя. Ми розуміємо, що можемо приносити користь цьому світу, планеті, це нас надихає і захоплює. 

В першу чергу хочу подякувати усім волонтерським, благодійним організаціям, що вони є. Україна сильна завдяки нашому духу, єдності. 

Хлопці, які воюють, коли бачать волонтерів, відчувають підтримку, їхній героїчний дух лише піднімається від того. 

Треба обов'язково давати собі час на відпочинок. Бо річка, яка не має води, не має що дати іншим. Треба наповнюватись самому. Важливо, щоб у волонтерів була ця "вода", якою можна ділитися. 

"Ми точно знаємо, що робимо все це не просто так" -  Громадська організація "Принцип свідомості" 

Єлизавета: Сьогодні наш спікер Роман Лобай — засновник громадської організації "Принцип свідомості". Вітаю вас, Романе. Розкажіть, будь ласка, коли було створено громадську організацію та що вас надихнуло її створити? 

Роман: Вона була створена ще у 2015 році більше для психологічної допомоги різним людям, оскільки за освітою я є психологом. І раніше ми провадили так би мовити психологічні табори, які допомагали і дітям, і дорослим, і залежним. 

А коли почалася війна, ми почали організовувати гуманітарний штаб для допомоги всім хто потребує — для військових, людей, які вимушено переселились на західну Україну. Спочатку планувалося, що це було невеликий склад, який буде отримувати допомогу, віддавати її потребуючим. 

Але буквально у перші дні ми дуже розрослися, набули великих масштабів. Навколо "Принципу свідомості" зібралося дуже багато активних людей. Переважно це бізнесмени, які на початку давали свої гроші для того, щоб допомагати людям. Пізніше вже допомога почала йти з Європи, США, Канади. 

Зараз ми працюємо на різних фронтах. Допомогаємо людям, які перебувають у зоні бойових дій, військовим, лікарням. 

Єлизавета: Тобто можемо говорити, що ви зараз великий гуманітарний хаб, до якого звертаються різні організації. 

Роман Лобай: Так. Крім того, я працюю з різними громадськими організаціями, благодійними фондами, які рощташовані за кордоном. Одним із таких є благоднійний фонд у Канаді "Підтримка захисників України", "Лелека". Також друзі створили в Америці благодійний фонд, який починає зараз свою роботу, — "Ліберті Україна". 

Крім того, ми зараз намагаємося бути логістичною структурою, яка збирає інформацію, аналізує, кому потрібна допомога. 

Знаєте, часто звертаються представники тероборони, які знаходяться, наприклад, у Тернопільській, Хмельницькій областях і просять дрони, тепловізори... Ми ж намагаємося передавати все необхідне на передову. Вчора ми передали автомобіль. 

Єлизавета: Якщо допомога надходить від закордонних партнерів, як тоді будується логістика? Ви виїжджаєте за вантажами чи вони привозять?

Роман Лобай: По-різному буває. Деколи буває, що зустрічаємо вантажі на кордоні з Польщею. Буває, що багато гуманітарної допомоги привозять до нас на склади. Іноді приватні особи доставляють вантажі літаками до Варшави, а звідти вже передають її до нас. У нас уже в різних містах є свої агенти, які допомагають із доставкою. Сьогодні вже знайшов нам агента у Празі. 

Єлизавета: Тобто у вас достатньо необхідного транспорту, який дозволяє всі вантажі перевозити? 

Роман Лобай: Так. Розумієте, ми всі підприємці. Я загалом займаюся різними видами бізнесу, які зараз працюють на допомогу тим, что потребує. Є, наприклад, компанія, яка займається пошиттям одягу, то ми шиємо те, що необхідно на фронті. У мене є власний бренд одягу. Зараз у нас є така ідея пошити багато футболок, ми розробили власний логотип, і хочемо передати їх на передову. 

Єлизавета: Якщо так, умовно кажучи, про категорії населення, які для вас в пріоритеті. В першу чергу — військові? 

Роман Лобай: Так, ми працюємо багато з військовими. Але також ми намагаємося приділяти багато уваги дітям. Зараз ми створюємо проект психологічної підтримки для дітей і підлітків війни. Бо ми переможемо — це точно, відбудуємо — це точно. Але нам треба, щоб наступне покоління було здоровим ментально, це дуже важливо. Наше завдання, щоб наші діти отримали якомога менше стресу і були психічно здоровими, тому їх важливо підтримати. 

Також ми плануємо допомагати військовим, які будуть повертатися з фронту. Це буде і психічна, і психологічна допомога, а також із фізична реабілітація. 

Єлизавета: Якщо ви залучаєте фахівців, то вони працюють з вами на волонтерських засадах? 

Роман Лобай: Знаєте, на початку ми могли собі дозволити працювати на волонтерських засадах, але через війну зупинилося все. Тому українці зараз потребують хоча б мінімальних коштів, щоб прогодувати родину. Ми намагаємося шукати фінансування, що допоможе підтримати тих людей. Я вважаю, що ми маємо підтримувати одне одного, можливими і неможливими шляхами. 

Єлизавета: Про фінансування. Ви маєте постійних спонсорів? Чи ви постійно шукаєте нових донорів? 

Роман Лобай: Так, ми постійно в пошуку, співпрацюємо з різними людьми. Вони нам довіряють, розуміють, що ми працюємо прозоро. 

Єлизавета: Чого найбільше зараз потребують люди? На що найбільший запит?

Роман Лобай. Ви знаєте, запити стабільні. І я ще з початку війни говорив, що запит на харчування не зникне ніколи. Найбільше, що потрібно, щоб цивільні і військові були ситі. Також, звичайно, це ліки і предмети гігієни. Нам дуже багато передали одягу, але ми не знаємо, що з ним робити. 

Єлизавета: А якщо брати за регіонами? Звідки найчастіше до вас звертаються? Де зараз найскладніша гуманітарна ситуація? 

Роман Лобай: Мабуть, найбільшою проблемою для нас був Херсон. Ми різними шляхами, правдами і неправдами намагалися проникнути туди. Чернігову багато допомагали, дуже багато Києву. У нас є ланцюжок довіри так званої. Є багато людей, яких навіть особисто не знаю, ми телефоном лише розмовляємо... 

Мені, до речі, один військовий медик сьогодні надіслав звіт, що отримав нашу допомогу під Донецьком. Туди дуже складно щось передати. Але нам вдалося. Так от він мені написав, що від радості танцював під дощем.

Єлизавета: Ви зачепили тему труднощів, наприклад, коли треба доставляти вантажі на окуповані території. Який ще напрямок для вас складний сьогодні? 

Роман Лобай: Ситуація змінюється кожної години. Але все одно за ці дні ми вже вибудували структуру. Якщо на початку було складно, незрозуміло. А зараз, якщо ми не можемо, скажімо, праворуч, то ідем ліворуч. Тобто будь-якими шляхами намагаємося робити те, що нам потрібно. 

Єлизавета: Останнім часом є такі історії, коли великий гуманітарний штаб відвантажує допомогу маленьким організаціям, а потім вона зникає або з'являється на ОЛХ у продажі. Чи були у вас такі неприємні ситуацї? 

Роман Лобай: Дуже складно довести той факт, що нашу допомогу комусь передавали. Різне може бути. Але ми не можемо цьому запобігти. Якби я кожного разу переймався за те, що допомога кудись не туди поїде, я би цього не робив. Я всім кажу, що допомога має дійти до наших людей. 

Звичайно, ми намагаємося довіряти, прослідкувати, просимо звіти, працюємо з перевіреними фондами. Але знаєте, найгірше жити з підозрою. Це дуже складно. 

Єлизавета: Але більше все ж позитивного досвіду. 

Роман Лобай: Звичайно. Я точно знаю, що ми не просто так це все робимо. Я згадую того військового, який танцював під дощем. Хіба за ради цього треба працювати. 

Я не прихильник людей, які палять, але я все одно купую цигарки і передаю на передову. Бо це їм потрібно, це для них якась можливість відпочити. 

Я завжди кажу військовим "дзвоніть, коли вам потрібно", я завжди знайду час з вами поговорити. Слово лікує. Намагайтеся підтримувати, допомогати, нагадувати військовим, що ви їх чекаєте, що вони вам потрібні. 

Єлизавета: Ви вже згадували, до речі, про психологічну реабілітацію для військових. Чи є зараз вже запит? Часто звертаються? 

Роман Лобай: Зараз запит лише формується. Ми живемо в стресовому стані, до кінця не розуміємо, що буде далі. Ми зараз вже зробили телефонну лінію психологічної підтримки, куди люди можуть звертатися. Для людей дуже важливо, щоб вони розуміли, як їм це пережити. 

Уявіть собі, що війна — то такі болючі й довгі пологи. І уявіть, що нам їх треба просто пережити. Дочекатися нового народження нас самих. А далі ми будемо нашу країну відбудовувати. 

Єлизавета: Зараз волонтери працюють на виснаження. Хочеться від вас почути декілька мотиваційних слів для них. 

Роман Лобай: Я дивлюсь на своїх волонтерів деколи і дивуюся, звідки в них стільки сили? Я пропонував зібратися разом, відпочити на офісі. Ви думаєте вони зібралися? 

Зараз багато волонтерів настільки заведені, що їм лише роботу подавай. То для них найкраща мотивація. Ми працюємо не просто так. Для людей ця допомога дуже важлива. 

Коли я прокидаюсь, то розумію, що ті хлопці, які засинають в окопах, набагато важче живуть, ніж я. Для мене особисто є дуже сильною мотивацією, що я мушу їм допомогти. І пришвидшити час нашої перемоги! 

Раніше на порталі "Коментарі" - Гуманітарний "УДАР": як волонтери та політичні діячі об'єдналися задля допомоги українцям.