Бізнес та допомога під час війни: як підприємці об'єдналися задля перемоги України

"Нащо нам будуть потрібні гроші, якщо в нас не буде країни? Нащо нам буде потрібен бізнес, якщо в нас не буде країни?"

Єлизавета: Привіт. Це "Коментарі" і наш проект "Гуманітарна країна". Сьогодні ми спілкуємось із бізнесменом, інвестором, засновником "Укр-Китай Комунікейшин", акціонером "Meest China", співзасновником "Young Business Club", членом наглядової ради CEO Club Ukraine В'ячеславом Лисенком. 

Бізнес в Україні - гуманітарна допомога

Добрий день. Дуже дякуємо, що незважаючи на завантажений графік, приєдналися до нас. 

В'ячеслав Лисенко: Добрий день. 

Єлизавета: Про СЕО Club. Що це за місце, хто є учасниками спільноти та про основні напрямки діяльності? 

В'ячеслав Лисенко: СЕО Club — клуб, який був заснований 10 років потому, і зараз він об'єднує найбільш потужних бізнесменів країни з деякими вимогами до них — з чистою репутацією і бізнесменів, які вже реалізувалися. Це ті люди, які хочуть будувати потужну Україну. У цьому Клубі ми обговорюємо питання розбудови країни, як можна її зробити сильніше. Тому, коли розпочалася агресія проти України, війна ще у 2014 році, Клуб зайняв дуже активну позицію. У нас було три потужні гуманітарні місії: перша — у 2014 році, друга — період коронавірусу, третя — початок війни 24 лютого. 

Знаєте, у нас такий девіз: "Не словами, а ділами". Лідерство — це не тоді, коли ти багато розмовляєш, а коли дуже багато робиш. І дійсно за час війни Клуб об'єднався, об'єднав підприємців, і ми маємо багато результатів. Один із таких — ми зібрали у наш клубний фонд близько 200 млн гривень. Співклубники витратили багато грошей самостійно. Ми порахували, що більше ніж 30 млн доларів кожен витратив на допомогу нашій армії окремо від Клубу, самостійно. Ось, що таке  СЕО Club в Україні. 

Єлизавета: Скажіть, будь ласка, що взагалі підштовхнуло займатися благодійністю та чому ви вирішили допомагати Збройним силам? 

В'ячеслав Лисенко: Благодійніістю я займаюся більше 10 років. Різною. І заснував я бізнес-клуб як благодійний проект із розвитку підприємництва в Україні. Допомога Збройним силам — допомога нашій країні. Вона у нас одна. Ми нею дуже пишаємося, любимо. У нас іншої не може бути, ми не хочемо іншої країни. Тому, мабуть, ми допомагаємо ЗСУ в першу чергу, щоб зберегти країну. Девіз серед нашого підприємництва: "Нащо нам будуть потрібні гроші, якщо в нас не буде країни? Нащо нам буде потрібен бізнес, якщо в нас не буде країни?". Тому у перші дні, коли почалася війна, фактично всі, у кого були гроші на рахунках, всі перераховували на фонди, купували озброєння, тепловізори. Все, що було потрібно для Збройних сил України. 

Єлизавета: Тобто можемо говорити про те, що під час війни український бізнес дуже згуртувався?

В'ячеслав Лисенко: До цього ми були вже треновані. Але такої загрози у нас до цього не було. Тому бізнес так сильно згуртувався! На початку був десь хаос, але бізнес дуже швидко впорядковується. Ми зробили центр закупівлі, центр замовлень, центр логістики. Бо все ж було поламане... Все, що було в країні, ми викупили за один-два дні. Тоді почали закуповувати за кордоном, а це і логістика, закупівлі, митниця, дозволи...З усім цим довелося нам впоратися. Я вважаю, що ми впоралися дуже добро. 

Єлизавета: Якраз хотіла запитати про головні успіхи. Чого зараз вдалося досягти, чим вдалося допомогти та які маєте плани? 

В'ячеслав Лисенко: Ми з СЕО Club закуповуємо бронежилети десятками тисяч. Ми дізналися про потужності заводу, які їх випускав. Він міг це робити, але в нього не було грошей. Фактично ми забезпечили їх повністю на випуск 100 тисяч бронежилетів. Деколи вони казали: "Хлопці, досить, у нас грошей вистачає! Почекайте, ми не можемо стільки випускати". 

Майже на 2 млн доларів ми купили тепловізорів, коли їх фактично не було в країні. Ми купили біля двох тисяч рацій для ЗСУ, купили брьоновані машини, пікапи. Зараз у нас челендж, хочемо 200 пікапів купити. Біля 100 вже купили. 

Це нагадує мені мурашник, коли всі тягнуть все, що можуть, але централізовано й чітко. Нічого зайвого. Лише те, що потребує ЗСУ. 

Єлизавета: Ви допомагаєте військовим у різних регіонах України? Чи зосереджені на конкретному?

В'ячеслав Лисенко: Знаєте, на початку у нас було деяке розчарування. Ми допомагали ТРО, і деколи виходило так, що ті ТРО, які не на гарячих напрямках, були гарніше забезпечені, ніж ті, хто на нульових зонах. Після цього ми зосередилися на партнерстві з керівництвом Збройних сил України, щоб те, що ми робимо, потрапляло до тих, кому це дійсно потрібно. 

Єлизавета: Що зараз потрібно нашим військовим, ТРО найбільше? 

В'ячеслав Лисенко: Після того, як ми закупили багато індивідуального захисту, бронежилетів, рацій, ми зосередилися на пікапах. Чому? Після того, як ми передали ЗСУ перші пікапи, і хлопці розповідали, скільки "орків" вони за ніч ліквідували на цих пікапах, це нас дуже вразило. Рекорд — 29 "орків" за ніч. Ми порахували, що ціна життя орків найдешевша, якщо ми купуємо пікапи. 

Єлизавета: Чи займаєтеся гуманітарною допомогою? Допомагаєте цивільним? Чи ви лише на військових зараз зосереджені?

В'ячеслав Лисенко: Зараз на військових. Ми відвантажуємо гуманітарну допомогу. Не дуже багато, десь три фури на день. Інші бізнес-структури, наприклад Help Ukraine, дуже професійно зосереджені на гуманітарній допомозі. Це дозволяє нам зосередитися на ЗСУ. 

Єлизавета: Чи можуть представники бізнесу, які не є членами СЕО Club, долучатися до вас, якщо вони хочуть, мають змогу? 

В'ячеслав Лисенко: Так. СЕО Club виступив кристалізатором і органзітором допомоги. Дуже багато людей приєднуються за своє доброю волею. Є люди, які телефонують і кажуть :"Ми можемо дати гроші на закупівлю пікапів, у вас все налагоджено...". Бо що таке купити пікап?! У нас є команда, яка у Європі авто шукає. Потім їх мають довезти до кордону, далі ми через митницю їх провозимо. Ми домовилися з "Укрзалізницею" з перевезенням до Києва, Дніпра, Харкова. Це велика робота, яку треба робити. Навіть якщо людина має гроші, сама вона не може розробити цю логістику. Над цим працює команда. Допомагає дуже багато людей. 

Єлизавета: А скільки людей налічує ваша команда? Саме волонтерська ініціатива...

В'ячеслав Лисенко: Це дуже важко порахувати. Наприклад, у моїх підприємствах працює близько 800 людей. Фактично дуже багато людей з моєї бізнес-команди допомагають з цими проектами. Так майже у всіх. Ми ж бізнесмени, тому наша команда — наші руки. Думаю, якщо всіх порахувати, то десь до тисячі людей. 

Єлизавета: Ви зібрали вже близько 200 млн гривень. Хто може жертвувати ці кошти? Ви шукаєте донорів чи це суто гроші СЕО Club?

В'ячеслав Лисенко: Цей внесок зробили суто члени СЕО Club. Дуже багато грошей окремо жертвують. До мене, наприклад, зверталися військові частини з проханням оплатити рахунки. Я не відправляв їх на оплату фондом, а оплачував із власних коштів. 

Єлизавета: Чи співпрацюєте ви з волонтерськими організаціями, благодійними фондами та органами державної влади? Ви вже згадували про керівництво ЗСУ... 

В'ячеслав Лисенко: Дуже багато фондів об'єдналися і комунікують один з одним. У нас девіз: "Україна понад усе!". Під таким гаслом ми всі об'єдналися. 

Єлизавета: Чому, на вашу думку, до України прийшла війна? І чи думали ви, що таке може статися у 2022-у році? 

В'ячеслав Лисенко: Ви знаєте, я до останнього не вірив. Я вважав, що здоровий розсуд повинен взяти над амбіціями гору. Я допускав, що може бути війна. З таким агресором, ідіотом, який у нас сусід — ми повинні були готуватися до війни. Маємо, що маємо. Я дуже радий, що в такий важкий час опинився в Україні, зі своїми людьми, одноклубниками. 

Єлизавета: Хочеться почути від вас кілька мотиваційних слів для українців. Як продовжувати боротьбу, не опускати руки?

В'ячеслав Лисенко: По-перше, ми вже за це взялись. Якщо нас вже зачепили, ми стаємо дуже злими. Вони почали воювати з українською армією, а зараз воюють з українським народом. Народ перемогти неможливо. Російська армія — це виконувач замовлення одного ідіота, а ми на своїй землі, за нами правда. 

Зараз ми спимо дуже мало, працюємо дуже багато. Щодня хочеться зробити більше для перемоги. Я вважаю, що Україну перемогти неможливо. Питання часу, за скільки ми з ними впораємося, і якими людськими коштами. Хочется, щоб була якомога меншою ця ціна. 

Ми всі готові стояти до останньої краплі крові за країну, Батьківщину, за наших дітей, заради яких ми маємо відстояти нашу країну. Хочеться, щоб ми закінчили з цим агресором, а не передали його нашим дітям. 

Потім ми відбудуємо всі міста, поназиваємо наші вулиці іменами героїв, які склали життя за нашу свободу. І заживемо гарніше, ніж всі європейці. Я пишаюсь нашим президентом, який показав, що таке бути лідером, головою країни лідера. Тому, як кажуть, — з Богом і до перемоги! 

"Волонтери конкурують між собою. Ця конкуренція забирає дуже багато зусиль"

Єлизавета: Сьогодні ми спілкуємось із президентом благодійного фонду "Турбота поколінь" Віктором Гольдським. Вітаю! Дякую, що доєдналися до нас. 

Віктор Гольдський: Спасибі за ініциативу. 

Єлизавета: Розкажіть, будь ласка, що підштовхнуло вас до створення благодійного фонду і взагалі, як давно це сталося? 

Віктор Гольдський: Наш благодійний фонд "Турбота поколінь" був зареєстрований ще у 2014 році, відразу після подій на Майдані. Тоді потребували допомоги майже всі. Ми співпрацювали з добровольчим батальйоном Київ-1, а потім, коли ситуація нормалізувалася, ми переключилися на гуманітарний проект. Ми допомагали найменш захищеним верстам населенням у різних районах Києва. Допомагали дітям, проводили екологічні акції. 

Єлизавета: Що взагалі потрібно, щоб стати благодійником чи волонтером? Я маю на увазі не ресурси, а особисті якості або навички. 

Віктор Гольдський: Потрібна енергія. Ефективний лідер — це не найрозумніший у колективі. Це та людина, яка не може всидіти на місці. Він як вовчок — крутиться, крутиться. Так і волонтер. Головне, щоб він невтомно крутився. 

Єлизавета: Тепер детальніше про ваш фонд. Які на сьогодні основні напрямки його діяльності? 

Віктор Гольдський: Сьогодні ми, як і раніше, допомагаємо більше у гуманітарній галузі. Приорітет — біженці. Не по всій країні, але принаймні по лініі Дніпра, так би мовити. Ми ними опікуємся. 

Єлизавета: Як відбувається ця взаємодія? До вас звертаються за допомогою чи ви самі дізнаєтеся, кому потрібна допомога?

Віктор Гольдський: У вік соціальних мереж немає проблем знайти ані того, хто допоже, або кому потрібна допомога. Ми маленький фонд і працюємо більш точково, ніж по всій країні. 

Єлизавета: Скільки налічує ваша команда осіб зараз? 

Віктор Гольдський: До 10 людей. 

Єлизавета: А за час війни приєднався до вас хтось, чи так і залишається стабільна, постійна команда? 

Віктор Гольдський: Більшість цих людей приєдналися якраз після початку військових дій. 

Єлизавета: Чи існує у вас зараз умовний чи не умовний поділ на підрозділи? Можливо, логістичний, гуманітарний? 

Віктор Гольдський: Таких умовних поділів у нас немає, тому що ми маленькі. Але в нас є спеціалізація. Наприклад, навіть якщо ми допомагаємо військовим, ми їм висилаємо, так би мовити, мирні продукти: харчування, канцелярія, предмети гігієни. Ми не займаємося, наприклад, військовим обладнанням. І це, до речі, одна з основних проблем волонтерів України — відсутність спеціалізації. У них є задор і дике бажання допомагати. У соцмережах я постійно натикаюсь на повідомлення типу "у мене є 10 упаковок ліків, продукти харчування, кому треба?". Що це значить. Люди хочу допомогти, зв'язуються з благодійниками, отримують допомогу звідки завгодно. А оскільки вони не спеціалізовані на наданні конкретного типу допомоги, вони розпорошують свої ресурси і не знають, що робити з допомогою. 

Єлизавета: Чого зараз найбільше потребують люди? На що найбільший запит? 

Віктор Гольдський: Найбільший зараз буде запит на одяг для військових. Тому що ми входимо в літній сезон. Зараз мова йде про територіальну оборону. Коли ви приходите у ТРО, наразі у держави немає достатніх коштів, щоб забезпечити вас повністю амуніцією і всім необхідним для несення служби. Тому вимушені докупати щось самостійно або звертатися до волонтерів. Оскільки у нас дуже свідомі та патріотичні громадяни, велика їхня кількість записалася до лав ТРО. І якщо, наприклад, наші ЗСУ біль-менш забезпечені необхідним, то саме підрозділи територіальної оборони зіткнуться у найближчий місяць з оновленням "гардеробу". Тут буде дуже великий дефіцит. І літній одяг, балаклави, берці — все буде потрібно.  

Я точно знаю, що є випадки, коли люди приходить у тероборону, їм дають тільки "калаша", тиснуть руку і ви далі йдете боронити державу. Такі випадки є. Чи це пов'язано з конкретним регіоном, де на даний момент не змогли забезпечити усім необхідним, чи це в межах усієї держави — конкретно не можу відповісти на це запитання. 

Єлизавета: Тепер про логістику, транспорт. Багато волонтерських організацій, благодійних фондів говорять, що це — одна з найголовніших проблем. Якщо вантаж у Львові або на Закарпатті, а його треба доставити до того ж Києва... У вас є постійні водії або ви домомляєтесь з кимось, хто вантаж перенаправить?

Віктор Гольдський: У нас є водій. Але його автомобіль вміщує до 4 тонн. Тому, якщо йде велика партія гуманітарних вантажів, ми домовляємося з транспортними організаціями, які допомагають перевезти. Перевезення приватним транспортом на сьогодні дешевше, ніж тією ж Новою поштою. 

Єлизавета: Де зазвичай цей вантаж ви берете? Звідки він надходить?

Віктор Гольдський: Із західної України. 

Єлизавета: А це вантаж від інших волонтерських організацій? Чи від представників бізнесу, компаній, торговельних мереж, які з вами співпрацюють?

Віктор Гольдський: Наразі вся волонтерська діяльність поділена на сектори. Є представники України за межами її території, котрі спілкуються з благодійниками, іноземними резидентами. Потім є лагцюг — чи то на кордоні з Україною, чи вже на її території. Ці організації забезпечують логістику гуманітарних вантажів через кордон. Потім же в Україні працюють невеличкі волонтери, які приїжджають у хаби, волонтерські центри, і кожен за своїм запитом отримує той обсяг допомоги, який наразі є в цьому волонтерському центрі. І розвозять його регіонами України. Хто точково, а хто співпрацює з місцевими організаціями, передають вантаж їм. А вони забезпечують потреби тієї чи іншої категорії людей. 

Єлизавета: Ця допомога безкоштовно надходить? Чи ви закуповуєте щось власним коштом, можливо, маєте спонсорів?

Віктор Гольдський: Це відбувається і так, і так. Ми можемо збирати кошти і закуповувати на ці кошти благодійну допомогу, або можемо безпосередньо зв'язуватися із великими волонтерськими хабами і просити поділитися з нами допомогою, яка прийшла на територію України. 

Єлизавета: За вашим досвідом, багато відгукується організацій?Діляться?

Віктор Гольдський: Так. Але справа в тому, що у будь-якому колективі, у будь-якій країні є люди, які хочуть нажитися на цьому процесі. Тому наразі великі волонтерські хаби обмежують доступ маленьких волонтерських організацій до отримання допомоги. І це не тому що вони погані. Вони працюють наразі із вже перевіреними волонтерами, які довели свою ефективність та порядність. І це правильно, бо цим великим організаціям, щоб отримувати допомогу треба відзвітуватися перед своїми іноземними спонсорами. І якщо спонсор зайде, наприклад, на ОЛХ і побачить свою гуманітарну допомогу у продажі, то це будуть перш за все проблеми у великого хабу, який отримує тонами допомогу з-за кордону. 

Єлизавета: Хто може до вас звернутися і як це зробити? 

Віктор Гольдський: Найбільш ефективний і швидкий спосіб з'єднання з будь-якими волонтерськими організаціями через соцмережі. Кому ми допомагаємо — перш за все біженці, біженці з дітьми. Хто, хто, а діти взагалі ні в чому не винні. Ми хочемо, щоб у них хоч якесь нормальне дитинство було. 

Окремо, оскільки особисто я, скажімо, "зоошизік", ми допомагаємо тваринам. Це собаки в першу чергу. І наразі ми плануємо допомагати військовим собакам. Тим, які разом із нашими захисниками боронять територію України. І друге — це собаки, які допомагають рятувати людей, знаходять їх під завалами, беруть участь у розмінуванні територій, проходять службу разом з прикордонниками. 

Єлизавета: З якими труднощами стикаєтеся? Що у волонтерській діяльності найскладніше? 

Віктор Гольдський: У країні зараз дуже багато волонтерів, з одного боку це гарно, з іншого — не дуже. Бо, по-перше, волонтери конкурують між собою. Ця конкуренція забирає дуже багато зусиль. Ось таких великих волонтерських штабів на території України небагато. І ці тисячі волонтерів звертаються до цих декількох волонтерських штабів. По-друге, я вже особисто спостерігаю, споживче ставлення до життя певних верств населення. Люди, які можуть дозволити собі купити товари, дзвонять волонтерам та просять їм допомогти. Чому? Бо волонтерів багато. Якщо відмовиться один, інший обов'язково допоможе.

Людині немає ніякого стимулу виходити зі стану війни і переходити у стан праці. У мирний час чи воєнний час, але треба працювати, запускати економіку, економічні процеси, заробляти та витрачати. Те саме стосується волонтерів. Дуже багато волонтерів, які відволікають свої ресурси від економічних процесів. Ці люди могли б бути задіяні в економіці країни. Вони мотивовані, ефективні. Але вони цього не роблять. Чому? Для них немає роботи. Прокидається людина та має вибір: бути волонтером або провести 24 години вдома, сидячи перед телевізором. Чому це відбувається? Тому що зараз не забезпечує Мінекономіки людей роботою на нормальні, достатні гроші. Як це можна зробити? За допомогою держзамовлення. У нас воно не працює, тому немає роботи, ніде людині застосувати навички. Тому вони волонтерять. Ось ми говорили про ефективних волонтерів, менеджерів. Так, Міністр економіки у нас зовсім неефективна. Вона не крутиться як дзига і від цього страждають мільйони.

По-третє, "фейсбучні волонтери". Люди бажають бути причетними до волонтерського руху, але при цьому не бажають нічого робити. Це проявляється так. Він чи вона можуть побачити у стрічці, що якийсь фонд, чи друг у соцмережі, займаються волонтерською діяльністю. Вони беруть фото цього друга, організації, тегають їх у своїй стрічці. І підписують "мій друг займається волонтерською діяльністю, який він класний". При цьому вони нічого не роблять. 

Інший випадок, розповідаю про свій особистий досвід. Людина викладає оголошення у соціальній мережі : "Хелп, SOS. Потрібно вивезти людей із якогось міста. А у Фейсбуці можна побачити, коли викладений пост. Я одразу знімаю слухавку, пропоную допомогу. А він: "Ні, дякую, ми вже знайшли, нічого не потрібно". Якби це було раз чи два, то можна сказати, що хтось зателефонував раніше за мене. Але якщо це системно, це навіть смішно. Люди потім собі в "історію" викладають, типу "ось ми допомагали комусь виїхати". 

Єлизавета: Що для волонтера чи благодійника табу? Що в жодному разі йому не можна робити? 

Віктор Гольдський: Та немає таких табу, взагалі по життю табу немає. Є тільки власні обмеження, що для тебе прийнятне, а що ні. 

Єлизавета: Чи можна якось відслідкувати зловживання волонтерами гуманітарною допомогою? Цим хтось займається?

Віктор Гольдський: Ні, це неможливо. Це залишається на совісті волонтерів. По-друге, не можна сказати, що волонтери дуже зловживають. Ну що вони можуть взяти? Два пакети сухарів... Тобто зловживання може бути в більш масштабних організаціях. Вони, наприклад, отримують 100 тонн допомоги. Не завжди є можливість всі 100 тонн роздати. І воно не буде впадати у вічі... Неможливо переревірити, чи ви все роздали, чи 80 тонн. 

Єлизавета: І на останок запитання. На вашу думку, якби не такий волонтерський рух, не допомога благодійних організацій, волонтерів як військовим, так і цивільним, чи змогла б держава забезпечити ті всі потреби? І чи змогли б ЗСУ показати той рівень, який вони демонструють зараз? 

Віктор Гольдський: Як і в будь-якій організації, у державі є ефективні підрозділи, і не дуже. Військовий напрямок у державі наразі — дуже ефективний. Вони всі молодці, велика їм шана. Економічний підрозділ в державі не дуже ефективний. Змогла б держава забезпечити? Так, але якою ціною. Як би зараз жили люди на території України, якби не було іноземної допомоги, ніхто не знає. Але в плані військовоздатності, оборони країни, захисту майбутнього, держава б забезпечила незалежність України за будь-яких обставин. 

"Не можна порівнювати наші труднощі з труднощами людей, яким ми допомагаємо, які воюють. Нема у нас труднощів!"

Єлизавета: Ми продовжуємо спілкуватися з тими, хто у надскладний час продовжує допомагати українцям. І сьогодні говоримо з Антоном Григоренком — співвласником торговельної компанії АСА. Доброго ранку! Дякуємо, що долучилися!

Антон Григоренко: Доброго ранку! Дякую. 

Єлизавета: Розкажіть про компанію, коли вона була заснована та про основні напрямки її діяльності до війни. 

Антон Григоренко: Компанія була заснована у 2014 році. Займаємося поставкою продуктів харчування в торговельні мережі, ресторани, а також у садочки, школи тощо. 

Єлизавета: Чому ви вирішили займатися волонтерською діяльністю? Чи був у вас такий досвід до війни? 

Антон Григоренко: Подібного досвіду не було взагалі. А чому почав займатися... Навіть над цим ніколи не розмірковував, воно якось само прийшло. Коли почалася війна, всі почали гуртуватися, один одному допомагати. Спочатку евакуювати сім'ї з гарячих точок, а потім ми вирішили допомагати продуктами харчування, ліками, засобами гігієни, теплими речами у найспекотніших регіонах нашої країни. 

Єлизавета: Скільки осіб зараз налічує ваша команда та чи хтось приєднався до вас під час війни? 

Антон Григоренко: Команда з кожним днем збільшується. Зараз налічує близько 30 осіб. І кожен займається своєю справою — хтось вантажі нам фасує, хтось їздить, хтось приймає товар у регіонах, виїжджає в область...

Єлизавета: Як взагалі у вас влаштована робота, як відбувається цей процес? До вас звертаються, ви реагуєте та допомагаєте? Чи якось по-іншому?

Антон Григоренко: Так, ми отримуємо офіційні запити від віськових, обласних громадських організацій, адміністрацій, лікарень та просто від людей, яким потрібна допомога — старенькі бабусі, дідусі. Далі формуємо весь товар у Львові, Чернівцях або в Тернополі, і потім відвозимо у потрібні місця. 

Єлизавета: А регіон, на який поширюється ваша допомога, я так розумію, це будь-яка точка України? 

Антон Григоренко: Зараз ми прийняли рішення, що це буде будь-яка точка. Наприклад, возили ми до Києва, Київської області, Запорізької, Чернігівської областей. Дай Боже, у Києві зараз все буде добре, тоді поїдемо далі. 

Єлизавета: Як звернутися до вас за допомогою? Що для цього треба зробити? 

Антон Григоренко: Можна просто зателефонувати, можна у месенджерах написати. Порозмовляємо і якщо треба буде офіційний запит написати, якщо людина це може зробити. Якщо ні, то ми теж допоможемо. 

Єлизавета: Скажіть, чи перевіряєте ви якось, чи дійсно людині потрібна допомога? Зараз часто говорять про випадки, коли зловживають волонтерською допомогою. Чи стикалися ви з цим? 

Антон Григоренко: Практично всіх, хто звертається, я особисто знаю. Військових я теж знаю. Так трапилося зараз, що ми дуже об'єдналися усі, деякі пішли на фронт воювати, деякі в обласних громадських організаціях... Тому ми не перевантажуємо товар, а точково усе роздаємо. 

Єлизавета: А як саме ресурси розподіляєте? Які категорії для вас у пріоритеті? 

Антон Григоренко: Це військові, пацієнти лікарень та люди похилого віку. 

Єлизавета: Тепер хочеть поговорити про основні напрямки волонтерської діяльності компанії АСА. Це гуманітарна допомога, продукти харчування, ліки, предмети гігієни. А на що зараз найбільший запит? 

Антон Григоренко: Так, правильно. Зараз ми приїхали до Запоріжжя, а тут люди, які евакуювалися з Маріуполя. Ми привезли дуже багато ковдр, продуктів харчування і засобів гігієни. Ковдри ми, наприклад, привезли вдруге. Такий запит був. А якщо в основному — це ліки, дитяче харчування, гігієна і продукти харчування. 

Єлизавета: А з якими організаціями, торгівельними мережами ви ще співпрацюєте? Де власне закуповуєте товар? 

Антон Григоренко: Ми працюємо із благодійним фондом "Принцип свідомості" і "Там, де живе надія". І є окремі підриємці, які просто нам допомагають — хтось пальним, хтось ремонтом транспорту, хтось закуповає товари. Буває, що треба перевезти амуніцію. Точково. Канадці, наприклад, передали гроші до Львова, там придбали, ми приїхали і відвезли. 

Єлизавета: Наскільки мені відомо, фонд "Там, де живе надія" базується у Львові, ви — у Києві. Цікаво, як у вас з логістикою. Чи вистачає вам необхідного транспорту, щоб вантажити великі обсяги допомоги?

Антон Григоренко: Поки що вистачає. Зараз проблема з пальним. Не всі АЗС працюють зараз і дорогою буває нема де заправитися. Транспорту поки що вистачає, це наш транспорт, компанії АСА. А логістика забезпечується наступним чином — ми приїхали, відвантажили, повернулися до Львова, дорогою прийняли заявки, передали до Львова, вони сформували все. Ми приїхали, завантажили, і на ранок знову поїхали. 

Єлизавета: Стосовно коштів на те ж пальне. Це кошти вашої компанії чи ви маєте донорів, які вам допомагають? 

Антон Григоренко: Є спонсори. Часто це організації, приватні підприємці, друзі. Частково же компанія АСА. Практично без зупинок допомагаємо. 

Єлизавета: А тепер власне про успіхи. Чим вже вдалося допомогти за цей час та у якій кількості?

Антон Григоренко: Це в нас уже восьмий рейс. Допомогли людям, що мешкають за Ворзелем, у бік Чорнобиля. Також Чернігівській області. А також військовим, особливо тим, які на "передку" воюють. На них ми власне і заточені. 

Єлизавета: Що зараз для вас найскладніше у волонтерській діяльності? 

Антон Григоренко: Зараз так прямо й не скажу... Перші рейси були пробними, небезпечними. А зараз все все налагодилося, все працює. Не можна порівнювати наші труднощі з труднощами людей, яким ми допомагаємо, які воюють. Нема у нас труднощів!

Єлизавета: Ви співпрацюєте з органами державної влади? Мерії, адміністрації до вас звертаються?

Антон Григоренко: Так, так. Наприклад, Обухівська адміністрація у нас у кожному вантажі, завжди є товари для них. У них 30 тисяч тимчасово переміщених осіб, в основному це жінки з дітьми. Тому на Обухів у нас постійно є якийсь вантаж. 

Єлизавета: Ще б хотілося від вас почути декілька мотиваційних слів для українців. 

Антон Григоренко: Я впевнений, що Україна переможе. А те, що зробив путін ... він просто нас усіх об'єднав. У мене з'явилося дуже багато друзів за цей час. Ми всі один одному допомагаємо. Ми навіть хату ніде не орендуємо, коли вирушаємо за вантажами. Мій будинок в Ірпіні, він зараз дуже пошкоджений, там не можна жити. Ми живемо у людей, нас приймають. Ми дуже всі об'єдналися, і в цьому наша сила! 

Раніше на порталі "Коментарі" - Гуманітарний "УДАР": як волонтери та політичні діячі об'єдналися задля допомоги українцям.